Тащенацька Балка

Н.П. Хавер//Мелитопольский краеведческий журнал, №1, -2013

Тащенацька балка знаходиться за 12 км на захід від Мелітополя, в межах с. Новомиколаївка та поза ним. Через балку тече річка Тащенак. Довжина балки від верхів’я до села – 12 км і  ще 6 км в межах села.  З балкою Тащенак з’єднані  чотири балки меншого розміру: по лівому берегу -  Солона та Глибока, по правому – Веселянська та Маячанська.

На правому схилі балки залягають піски  та вапняки. Це відклади, що  залишило по собі доісторичне Сарматське море 5-7 млн. років тому. Остаточне формування мережі річок та річкових долин в нашому краї відбулося близько 2 млн. років тому (пізній пліоцен). В ті часи між Молочною та Дніпром існувала мережа мілководних річок, в тому числі й Тащенак із численними притоками. Теплий клімат сприяв розвиткові багатого рослинного та тваринного світів. В Тащенацькій балці протягом ХІХ-ХХ століть  під час копання колодязів та погребів селяни знаходили величезні скелети невідомих тварин, але, на жаль, ніхто не зберіг і не передав їх фахівцям. Лише в 1990-х роках  краєзнавці Новомиколаївської школи Юлія та Олег Четвертаки, Олена Кошова та інші принесли до шкільного музею знайдені в балці закам’янілі прадавні зуби коня, ікла  кабана, фрагмент панциру черепахи. 

Давні люди часто  селилися поблизу річок, полювали на тварин, які йшли до водопою, ловили рибу, харчувалися ягодами, плодами, коренями та стеблами  їстівних рослин. Не була виключенням і Тащенацька балка. Підтвердженням цього є знайдене Тіною Головянко тесло (V-IV тис. до н.е.) та шість фрагментів обробленого кременю, які  знайшли Світлана та Іван Палії,  Ілля Тригуб на правому і лівому берегах Тащенака, на відстані 1-9 км один від одного.

Сприятливі природні умови приваблювали в ці місця племена людей мідного (IV- III тис. до н.е.) та бронзового віку(кінець ІІІ – ІІ тис. до н.е.). На початку І тис. до н.е.  місцеве населення переходить до кочових форм господарства. Долина Тащенака та інших балок служили зимовим  прихистком для кочівників: дерева та кущі давали затишок від вітру, вогнища зігрівали, а вночі захищали від звірів. Влітку навколишня територія була пасовищем для корів, овець, кіз, коней, а річка та численні струмки – водопоєм.  Для  кіммерійців, скіфів, сарматів, Тащенацька балка була справжньою годувальницею. Пізніше цю місцевість освоювали середньовічні кочівники, зокрема половці. Про це свідчать археологічні дослідження  курганів правого  берега р. Тащенак (на відстані 0,5-2км від русла) в ХІХ –ХХ століттях поблизу Новомиколаївки та Удачного.

Коли в першій половині ХІІІ століття територія ввійшла до складу одного з улусів Золотої Орди, у цій місцині почалося осідання населення. Процес цей тривав після виникнення Кримського ханства в середині ХV століття. Місцеві ногайці оселялися в аулах вздовж річок, поблизу джерел, струмків  та колодязів. В ХVIII столітті басейн р. Тащенак входив до складу Кримського ханства, тут кочувала Джамбуйлуцька орда. Після приєднання Кримського ханства до Російської імперії (1783) до Північного Приазов’я переселються українці, росіяни, німці та інші народи. 

Багатовікове панування тюркських народів (від приходу гунів наприкінці IVстоліття) залишило по собі значний слід в топоніміці нашого краю. Мілководну річку, а тим більше балку, можна було переходити в багатьох місцях в будь-яку пору року, що й відображено в її назві. Адже тюркське «тасинмак» означає перевозити, переїжджати, переносити.  Добре відомий Муравський шлях перетинав річку, можливо, ближче до верхів’я. Про торгові шляхи нагадують назви курганів між Новомиколаївкою та Новгородківкою, називаються порядковими номерами, починаючи від Тащенацької балки: Перший, Другий, Третій, Четвертий, П’ятий (поблизу Новгородківки). [3, с.164]

На початку ХІХ століття Тащенацька балка вабить до себе нових підкорювачів степу. За переказами,  місце злиття чотирьох великих та чотирьох менших балок, на південному схилі балки Тащенак обрали місцем мешкання перші поселенці – два брати Скидани. У одного з них був десятимісячний син Ілько, якого везли в кошелі, виплетеному з верболозу. Трохи призвичаївшись до нового місця, розвідавши про багаті пасовища, наявність риби, джерел та струмків, вони повідомили родичів. Пізніше до Скиданів приєднуються інші переселенці - державні селяни з села Шульгівка Новомосковського повіту Катеринославської губернії (тепер село Петриківського району Дніпропетровської області). 

Офіційне заснування села відбулося у 1818 році на третьому стані Мелітопольського повіту Таврійської губернії. Оскільки  на річці Берда з 1800 року  вже існувала Миколаївка, то уникаючи повторення, село  назвали Новомиколаївкою. Але сельчани, пам’ятаючи свою «малу батьківщину», з любов’ю називали його Шульгівкою. Ця назва  вже майже два століття відома багатьом людям з навколишніх сіл та жителям Мелітополя, діди-прадіди яких з різних причин переселились до міста.[5,  с. 56]

Не менш важливим для поселенців була наявність будівельних матеріалів: піску, глини та  закам’янілих вапняків. Житла будували з вальків (розмочена глина перемішана з соломою або дрібно посіченим тонким очеретом) покривали очеретом. За переказами односельців, зокрема М.С. Житника (1913-2008), три перші хати з’явилися на південному (правому) схилі балки, одна - де  зараз починається  вулиця Дзержинського, друга – на місці, де встановлена антена «Київстар», третя – (навпроти) на 200-300м нижче Шульгівського кургану.

Добування піску стало одним з селянських промислів  наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Відомо від П.Ф.Хавера (1912-1989) про Івана Рубана, який разом з синами  на своїй ділянці видобував та продавав пісок. Односельцям і замовникам з сусідніх сіл розвозили пісок возом,  в який поміщалось 100 пудів. Впродовж  ХХ століття  пісок добували в декількох кар’єрах  власники земельних ділянок та цегляно-черепичних заводів, а потім колгоспи «Восход», «Червона зірка», «Іскра». В 1990-і  роки  з припиненням будівельних робіт в КСП «Таврія» зупинилось і добування піску.[1, с. 19-20].

Ще в стародавні часи на правому березі балки скіфи вирубували з вапняка плити, якими міцно закривали вхід до поховань. То ж на початку ХІХ століття поселенці продовжили видобуток цієї гірської породи. Її використовували для укріплення фундаментів, будівництва господарських приміщень, мостів, виготовляли з неї жорна для вітряків та ручних мельничок, довбанки, в які наливали воду для птиці та худоби, використовували як  гніт при солінні овочів та м’яса, мостили доріжки. В 1930-х роках колгоспи «Іскра» та «Восход» випалював вапно на якому зводили цегляні стіни будівель, зокрема сільського клубу (пізніше – мельниця). В 50-х роках відбувалось інтенсивне добування вапняків колгоспом «Україна» (до складу якого входили села нині Новгородківської та Новомиколаївської сільських рад) для будівництва МТФ в с. Новгородківка  та дороги від Новомиколаївки до Мелітополя. [4, с. 23-24; 1, с.18]

Вже наприкінці ХІХ століття в Новомиколаївці працювали дві цегельні – Єлісєєва та Григорія Хрона. Тут випалювали черепицю і цеглу. А в 1930-х колгосп «Ударник» побудував нову цегельню  (поблизу колишньої цегельні  Г. Хрона) і розпочав випалювання цегли. Через двадцять-тридцять років  тут знову відновили виробництво цегли, а також почали виготовляти саман для колгоспних потреб. Цеглу випалювали в величезних пічах соломою, вони постійно диміли. Тож не випадково цю частину балки (між вулицями Гагаріна та Щорса) називають Опальною (від «палити, обпалювати»). 

В минулі часи  Тащенацька балка  мала дуже багату флору й фауну. В ХІХ столітті клени, тополі, верби,  підступали до самого берега, де шелестіли рогіз та очерет. Дикі качки, гуси, чаплі, кулики, берегові ластівки трясогузки, крачки, поганки та інші птахи гніздилися біля води. Степові схили поросли тереном, караганою, кущами мигдалю та бузини, сріблястим лохом, білою акацією та декількома ярусами густого, високого різнотрав’я: типчак, чебрець, ковила, пирій, гвоздика польова та багато інших. В цих заростях водилась сила-силенна різноманітної дичини.

Г.Ф.Копич (1799-1869), згадуючи про переїзд з с. Рубанівка (нині Сірогозький район Херсонщини) до Мелітополя, розповідав: «А травы были такие высокие да густые, что едет-едет воз да  вдруг колеса и загальмуют, потому что трава намотается на ось и тормозит колеса. По балке Тащенак, где тепер живут Шредеры да Мартенсы (с. Трудове і с. Першотравневе), водились дикие кони (тарпани)» [2, с. 19-20].

Жителі Новомиколаївки Н.С. Саржан (1908-1995) та М.Т. Скидан (1905-1977) переповідали спогади своїх батьків і дідів про полювання на дичину наприкінці ХІХ-на початку ХХ століття, коли мисливець міг  за декілька годин забезпечити сім’ю м’ясом на цілий тиждень. Серед мисливських трофеїв окрім зайців були стрепети, дрохви, куріпки, дикі качки, гуси та інші птахи. 

Наприкінці ХІХ століття посилюється вплив людини на природу: збільшилась кількість населення, зріс попит на хліб, розширилась хлібна торгівля, розвивався транспорт, зросла ціна на зерно і землю – все це підвищило роль  землеробства. Зростали площі оброблюваних земель, відповідно  зменшувались пасовища, а поголів’я великої рогатої худоби та овець зростало. Все це негативно вплинуло на грунтово-рослинний покрив та тваринний світ даної місцевості. Розорювання схилів Тащенацької балки призвело до посилення грунтової ерозії та  замулення джерел і струмків, які  підживлювали  річку. 

Пилові бурі, повені та паводки завдавали великих збитків сільському господарству. Це змусило повітову владу вжити певних заходів гідромеліорації та лісомеліорації, сприяти поширенню агротехнічних знань серед населення. Значну роль відіграли законослухняні меноніти, що поселились у верхів’ї Тащенака. Вони побудували каскад гребель, заклали сади, парки, лісонасадження. Для спорудження гребель меноніти наймали копачів з сусідніх сіл – Новомиколаївки та Федорівки. Коли громада Новомиколаївки вирішила захистити село від талих та дощових вод, а деякі землевласники – свої землі, то будівництво гребель доручили вже досвіченим ланкам місцевих копачів. На початку ХХ століття новомиколаївці побудували сім гребель: три греблі перетнули Тащенацьку балку, одну насипали на західній околиці села, перегородивши  Маячанську балку, іншу – на невеликій балочці, що впадала в Веселянській балку на північно-західній околиці  і дві невеликі – в межах села. Отже, село було захищене від надмірної води. За переказами І.Т. Скидана (1893-1952), до будівництва гребель багато сельчан  мали човни. Талі води та літні зливи надовго розділяли чотири частини села, і човни ставали головним транспортом, адже життя тривало: родини, хрестини, церковні свята, весілля і т.п.

За часів столипінської реформи громада виділила бажаючим землі на лівому і правому схилах Тащенака (на північ від села).Тут Ковалько, Горб, Романюта, Тригуб заснували хутори. Степ, що здавна був спільним пасовиськом, почали поступово розорювати. Власники земельних ділянок висаджували на їх межах  акацію, гледичію, залізняк, берест  та інші дерева. Розорювання балки в межах Новомиколаївки та поза нею привело до остаточного замулення русла річки. Пізніше, в радянські часи, колгоспи насаджували лісові полоси – «вітроупори». В 1964 році Мелітопольське лісництво на правому березі Тащенацької балки  в  межах села (біля колишнього кам’яного кар’єру та на початку вулиць Горького і Маяковського) висадило дерева та кущі  на площі   двох  і шести гектарів відповідно.

Південніше від Новомиколаївки висадили близько 20 га акації, береста, абрикосу-дички, скумпії, шипшини та ін. (Іскрянський лісок). Ці ліски були завжди улюбленими місцями відпочинку для дорослих, молоді та дітей. За останні два десятиліття площі цих насаджень зменшились, вони порідшали внаслідок пожеж та незаконної вирубки. Біля Жучкиної балки (відрізок Тащенацької в центрі села), замість старого довоєнного шовкуну,  в середині 1980-х років колгосп «Таврія» посадив близько 6 га нового. Оскільки вже давно ніхто не займається розведенням тутового шовкопряда, місце стало пасовищем. 

Після введення в дію зрошувальної системи  в селі піднялись грунтові води. Тож виникла необхідність розчистити русло Тащенака. В 1990-91-х роках Укрводбуд за державні кошти розчистив балку від кам’яного мосту аж до траси Мелітополь-Каховка. Планувалось продовжити роботи, але з розпадом СРСР вони припинились. 

За два століття природа Тащенацької балки змінилась кардинально. Зникла безліч видів тварин та рослин. Лише в деяких місцях (ліски, Жучкина балка, лісонасадження біля с. Трудове, лугові ділянки біля с. Першотравневе, парк Классена) частково збереглися степові рослини. Серед них чимало лікарських:  шипшина, деревій, грицики, ромашка лікарська, спориш, пижмо та інші. Деякі види рослин з Тащенацькій балці занесені до Червоної книги України:  астрагал шерстистоквітковий,  ефедра двоколоскова, оман високий, гвоздика польова. Враховуючи екологічний стан регіону, вплив господарської діяльності, бажано узяти під охорону окремі ділянки балки з метою збереження унікальної флори та фауни.

Логін: *

Пароль: *